У Польщі дедалі частіше можна почути, що українці нібито стали причиною майже всіх проблем країни.
Довго чекати на прийом до лікаря? У дискусії згадують українців.
Зростають державні витрати? Політики нагадують про допомогу Україні.
Дорожчає житло? Винними називають мігрантів.
Поляки незадоволені податками, соціальними програмами чи економічною ситуацією? Хтось обов’язково пояснить, що держава нібито витрачає забагато на іноземців.
Це дуже зручна політична конструкція.
Вона дозволяє не відповідати на складні запитання про якість державного управління, ефективність бюджетних витрат, стан медицини, житлову політику чи довгострокові економічні рішення.
Замість цього суспільству пропонують видимого винного.
Українці не створили більшість системних проблем Польщі. Але вони стали зручною групою, на яку ці проблеми можна перекласти.
Саме так працюють продавці ненависті.
Хто такі продавці ненависті?
Це політики й публічні діячі, які не обов’язково самі вірять у всі власні гасла.
Їхня головна мета — зрозуміти, яка емоція сьогодні найкраще мобілізує виборця.
Якщо суспільству можна продати надію, політик продаватиме надію.
Якщо можна продати страх, він продаватиме страх.
Якщо найкраще працює пошук ворога, у політичній рекламі з’явиться ворог.
Українці в Польщі стали особливо зручними для такої ролі.
Вони помітні. Говорять іншою мовою. Працюють, орендують житло, відправляють дітей до польських шкіл і користуються місцевою інфраструктурою.
Крім того, Польща підтримує Україну політично, фінансово та у сфері безпеки.
Це дозволяє об’єднати в одному повідомленні одразу кілька сильних тем:
- міграцію;
- податки;
- соціальні виплати;
- медицину;
- житло;
- історичні конфлікти;
- військову допомогу;
- національну безпеку.
Політику залишається лише створити просту картину:
польський громадянин щось втратив, тому що це нібито отримав українець.
Чому ненависть продається краще за реформи?
Реформа медицини потребує років.
Будівництво доступного житла потребує грошей, планування та відповідальності.
Зниження податків змушує пояснювати, які витрати доведеться скоротити.
Поліпшення демографічної ситуації взагалі не має швидкого рішення.
Ненависть працює значно простіше.
Для неї не потрібен бюджет.
Не потрібен складний законопроєкт.
Не потрібно показувати результат через п’ять років.
Достатньо вийти до камер і сказати:
«Ми захистимо вас від тих, хто отримав забагато».
Таке повідомлення не вирішує жодної проблеми. Але воно дає виборцю емоційне пояснення його невдоволення.
Людина може не знати, як фінансується польська медицина або чому бракує лікарів.
Але вона бачить українців у своєму місті.
Вона може не розуміти причин подорожчання житла.
Але знає, що поруч з’явилися нові орендарі.
Вона може не аналізувати державний бюджет.
Але постійно чує, що Польща допомагає Україні.
Політик поєднує ці образи й отримує просту історію, яку легко повторити в телевізійній студії, короткому відео або передвиборчій промові.
Українці як універсальний цап-відбувайло
Найзручніший винний — це той, хто не контролює політичний процес.
Більшість українців, які живуть у Польщі, не голосують на польських парламентських виборах.
Вони не формують уряд.
Не визначають державний бюджет.
Не відповідають за стан лікарень, податкову систему чи польське житлове законодавство.
Проте саме їх можна звинуватити у наслідках рішень, до яких вони не мали жодного стосунку.
Це створює політично вигідний дисбаланс.
Про українців можна говорити постійно, але самі українці майже не мають можливості впливати на результат виборів.
Вони стають об’єктом кампанії, а не її повноправним учасником.
Старі проблеми отримали нове національне пояснення
Проблеми польської медицини не виникли після 2022 року.
Черги до спеціалістів існували раніше.
Дефіцит доступного житла також не почався з моменту масового приїзду українців.
Демографічна криза, нестача працівників, нерівномірний розвиток регіонів та складнощі соціальної системи формувалися роками.
Українська міграція могла створити додаткове навантаження в окремих містах або сферах.
Це нормально визнавати й аналізувати.
Але існує велика різниця між твердженнями:
«Масовий приїзд людей потребує адаптації державних послуг»
і
«Усі проблеми виникли через українців».
Перше є предметом відповідальної державної політики.
Друге — політичною маніпуляцією.
Як працює ланцюг політичної ненависті?
Зазвичай процес проходить у кілька етапів.
Спочатку з’являється натяк
Політик ще не звинувачує українців прямо.
Він лише запитує, чи не отримали вони надто багато.
Потім з’являється протиставлення
Полякам показують, що вони нібито стоять у черзі після українців або фінансують їхнє життя власними податками.
Далі окремі випадки перетворюють на правило
Якщо один українець зловживав допомогою, це подається як характеристика всієї спільноти.
Якщо один українець скоїв правопорушення, політична дискусія швидко переходить до колективної відповідальності.
Після цього агресивна теза стає нормальною
Те, що вчора звучало лише з політичного маргінесу, сьогодні повторюють великі партії, медіа та звичайні користувачі соціальних мереж.
Нарешті слова переходять у поведінку
Людина, яка щодня чує, що українці є тягарем або ворогами, може почати ставитися до конкретного українця як до законної мішені для образ, приниження чи агресії.
Саме тому політична мова має наслідки далеко за межами парламенту.
Чи всі польські політики проти українців?
Ні.
Польська політика не є єдиним середовищем з однією позицією.
І навіть усередині окремих партій можуть існувати різні погляди.
Не можна також стверджувати, що кожен політик, який критикує певну соціальну програму або українську владу, автоматично є українофобом.
Польща має право:
- контролювати державні витрати;
- змінювати правила допомоги;
- визначати міграційну політику;
- обговорювати історичні питання;
- вимагати прозорості;
- ставити власні національні інтереси на перше місце.
Проблема починається тоді, коли замість обговорення конкретного рішення формується негативний образ цілої групи людей.
Критика політики — це демократія. Колективне звинувачення за національністю — це маніпуляція.
Чому така стратегія вигідна перед виборами?
Передвиборча конкуренція змушує партії шукати теми, які швидко мобілізують прихильників.
Якщо радикальна політична сила отримує підтримку завдяки антиукраїнській риториці, більші партії опиняються перед вибором.
Вони можуть пояснювати складність ситуації й ризикувати втратити частину електорату.
Або можуть почати повторювати частину радикальних тез, щоб не віддати виборців конкурентам.
Так виникає політичний аукціон.
Одна сила пропонує обмежити допомогу.
Інша обіцяє жорсткіший контроль.
Третя намагається довести, що ще краще захищатиме польські інтереси.
У результаті вся дискусія поступово рухається в бік жорсткішої мови.
Навіть ті політики, які не будують кампанію на відвертій ненависті, починають підлаштовуватися під порядок денний, створений радикалами.
Хто насправді платить за цю політичну стратегію?
Наслідки відчувають не лише українці.
Першими страждають звичайні люди, які стикаються з:
- образами на роботі;
- відмовами в оренді;
- цькуванням дітей;
- агресією в громадському транспорті;
- страхом говорити українською;
- підозрою до будь-яких державних прав.
Але згодом ненависть починає бити й по самих поляках.
Під підозру потрапляють ті, хто:
- підтримує Україну;
- працює з українцями;
- виступає проти колективного звинувачення;
- не погоджується з радикальними політиками;
- вимагає людяності й точності.
Так у суспільстві з’являється нова лінія поділу.
Ворогами стають уже не лише українці, а й поляки, які відмовляються ненавидіти.
Чому продавці ненависті небезпечні для самої Польщі?
Тому що вони пропонують емоцію замість програми.
Поки виборець обговорює українців, він менше запитує:
- чому досі не вистачає лікарів;
- де доступне житло;
- як витрачаються податки;
- що буде з пенсійною системою;
- як держава готується до економічних змін;
- які реальні реформи пропонує політик.
Ненависть стає ширмою, за якою можна приховати відсутність плану.
Політик отримує голоси.
Проблеми залишаються.
А суспільство стає більш розділеним і менш здатним домовлятися.
Що важливо робити українцям?
Насамперед не впадати у дві крайнощі.
Не потрібно переконувати себе, що проблема вигадана.
Політична радикалізація має реальні наслідки, і їх потрібно бачити.
Але так само не можна говорити, що вся Польща налаштована однаково.
Українцям важливо:
- відрізняти заяву політика від ухваленого закону;
- перевіряти першоджерела;
- не переносити позицію партії на всіх поляків;
- фіксувати випадки дискримінації;
- говорити про внесок українців у польську економіку;
- не відповідати колективною ненавистю;
- не дозволяти використовувати себе як безмовний об’єкт чужої кампанії.
Висновок
Продавці ненависті не обов’язково вирішують проблеми.
Їм достатньо переконати суспільство, що проблеми мають чуже обличчя.
Сьогодні цим обличчям дедалі частіше роблять українців.
Це політично вигідно, тому що українська тема об’єднує страхи щодо грошей, міграції, безпеки, історії та майбутнього країни.
Але ця стратегія має високу ціну.
Вона погіршує відносини між людьми.
Переносить політичну агресію в школи, офіси та громадський транспорт.
Розколює польське суспільство.
І дозволяє політикам уникати відповідальності за проблеми, які існували задовго до масового приїзду українців.
Коли політик не може запропонувати виборцю краще майбутнє, він може запропонувати йому ворога.
Саме тому ненависть часто продається швидше, ніж реформи.
Але після виборів залишаються не лише результати голосування.
Залишаються люди, яким доведеться жити поруч у суспільстві, де недовіру роками перетворювали на політичний капітал.
Денис Галандзовський
український автор, медійний коментатор і digital creator, який спеціалізується на темі українців за кордоном