«Україна воює, тому депортувати туди людину Європейський Союз не має права». Це звучить логічно, але юридично правило працює складніше. Війна сама по собі не створює навколо всіх громадян України абсолютного захисту від примусового повернення.
І саме тут виникає плутанина, особливо після повідомлень про українців, яких Польща вже у 2026 році примусово передавала через кордон українській стороні.
Як таке взагалі можливе, якщо по Україні щодня летять ракети?
Відповідь ховається в різниці між двома питаннями.
Перше: чи має держава юридичну підставу забрати в конкретної людини право залишатися на своїй території?
Друге: чи може вона після цього реально відправити цю людину саме до України?
Це не одне й те саме.
Війна не означає автоматичної заборони на будь-яке повернення
У законодавстві Європейського Союзу немає правила, за яким громадянина держави, де триває війна, за жодних обставин не можна повернути додому.
Інакше будь-яка людина з держави, на території якої відбувається збройний конфлікт, отримувала б автоматичний і безстроковий імунітет від міграційних рішень незалежно від власної ситуації.
Європейське право побудоване інакше.
Держава спочатку встановлює, чи має людина право перебувати на її території. Якщо такого права немає або воно було втрачено, може виникнути процедура повернення.
А вже потім повинна бути оцінена можливість фактичного видворення.
Саме на другому етапі критично важливою стає ситуація в країні призначення.
Тому можливий, наприклад, сценарій, коли орган видає рішення про повернення, але фізично виконати його в певний момент не можна через ризики для конкретної людини.
І навпаки: якщо таких юридичних перешкод немає, сама наявність війни не блокує повернення автоматично.
Для українця з чинним тимчасовим захистом ситуація інша
Більшість українців, які виїхали до ЄС після початку повномасштабної війни, перебувають не як звичайні нелегальні мігранти.
Вони користуються механізмом тимчасового захисту.
Поки конкретна людина законно залишається бенефіціаром цього механізму, вона має право перебувати в державі, яка надала їй захист.
Тобто країна не може одного ранку сказати: «Ми вирішили, що вам пора до України», хоча строк європейського захисту для цієї людини продовжує діяти.
Європейська Директива про тимчасовий захист сама розділяє добровільне та примусове повернення.
Добровільно поїхати до України людина може й під час дії захисту.
А норми про примусове повернення у цій Директиві побудовані передусім навколо ситуації, коли тимчасовий захист уже завершився і людина не отримала іншого права залишатися.
Навіть тоді держава повинна врахувати серйозні гуманітарні причини, через які повернення конкретної особи може бути неможливим або нерозумним.
Для людей, стан здоров’я яких не дозволяє безпечно подорожувати, Директива окремо передбачає можливість не проводити видворення, поки така ситуація триває.
Тому чинний тимчасовий захист і загальна заборона депортувати до країни війни — різні речі. Перше реально дає людині право перебування. Другого універсального правила не існує.
Є й винятковий сценарій.
Директива дозволяє державі виключити конкретну людину з тимчасового захисту, зокрема якщо є достатні підстави вважати її загрозою для безпеки країни або якщо після остаточного вироку за особливо тяжкий злочин вона становить небезпеку для суспільства.
Це не повинно бути колективним рішенням щодо українців як групи. Оцінюється поведінка конкретної особи.
Рішення про депортацію ще не означає, що людину можна посадити в автобус до України
Це одна з найважливіших деталей усієї теми.
Європейська держава може дійти висновку, що іноземець більше не має права в ній жити.
Наприклад, людина перебуває незаконно. Або виникла підстава для повернення через серйозні порушення закону.
Але перед фактичним видворенням залишається ще один бар’єр — принцип non-refoulement.
Українською його зазвичай описують як заборону примусово повертати людину туди, де їй реально загрожує серйозна небезпека.
Хартія основних прав Європейського Союзу прямо забороняє видаляти, висилати або екстрадувати особу до держави, де існує серйозний ризик смертної кари, катувань або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження.
Директива про повернення зобов’язує країни ЄС поважати цей принцип і відкласти видворення, якщо воно його порушувало б.
Це правило діє не лише для людини з бездоганною репутацією.
Навіть коли іноземець має серйозні проблеми із законом, держава не отримує права відправити його туди, де повернення суперечило б абсолютним фундаментальним гарантіям.
І ось тут війна в Україні вже стає частиною юридичної оцінки.
Чи достатньо сказати: «В Україні війна, тому я не можу повернутися»?
Не завжди.
Це, мабуть, найбільш незручна, але важлива частина відповіді.
Європейська система міжнародного захисту прямо визнає, що збройний конфлікт може створювати підстави для захисту.
Зокрема, серйозною шкодою вважається серйозна й індивідуальна загроза життю або особі цивільного через невибіркове насильство під час міжнародного чи внутрішнього збройного конфлікту.
Але це не означає, що будь-яка війна робить кожен квадратний кілометр держави юридично непридатним для повернення кожної людини.
Європейські суди виходять із оцінки реального ризику.
Має значення, куди саме людину повертають, якою є там ситуація з безпекою, наскільки інтенсивне насильство, чи має особа специфічні ризики через здоров’я, походження, попередні події або інші обставини.
У найбільш екстремальній ситуації рівень насильства може бути таким, що вже сама присутність цивільної особи на певній території створює реальний ризик.
Але далеко не кожний збройний конфлікт автоматично досягає такого порогу на всій території держави.
Саме тому немає суперечності між двома фактами: ЄС масово надає українцям тимчасовий захист через війну, але окремих громадян України держави водночас можуть примусово повернути.
Масовий механізм захисту створений тому, що мільйонам людей не потрібно проходити повну індивідуальну процедуру притулку.
А справа про видворення конкретної особи оцінюється вже індивідуально.
Польща вже повертає українців під час війни
Найкраще це видно не з теорії, а з практики 2026 року.
Польська Straż Graniczna регулярно повідомляє про громадян України, щодо яких були прийняті рішення про примусове повернення.
У липні, наприклад, до українського кордону під конвоєм доставили 37-річного громадянина України, який раніше був покараний за керування автомобілем у стані сп’яніння, отримав трирічну заборону керувати транспортом, але знову сів за кермо.
Його подальше перебування польські органи визнали загрозою безпеці та громадському порядку.
Після того як він не виконав попереднє рішення про добровільний виїзд, його доставили до Медики та передали українській стороні.
В іншій справі в червні громадянина України після засудження за п’яне водіння також передали на українському кордоні. Були й справи про організацію нелегальної міграції, насильство та повторні порушення.
Ці випадки важливі не тому, що тепер «кожного українця можуть відправити назад».
Вони доводять значно вужчу річ.
Факт повномасштабної війни в Україні не створює юридичної заборони для польської або іншої європейської держави виконувати будь-які рішення про повернення громадян України.
Кожна справа при цьому повинна відповідати національному законодавству, праву ЄС та фундаментальним гарантіям прав людини.
А якщо українець вчинив тяжкий злочин?
Тут потрібно уникати ще одного спрощення.
Іноді можна почути: «Якщо людина біженець, її не можна депортувати, що б вона не зробила».
Це неправильно.
Європейське право передбачає можливість виключення людини з окремих видів захисту через особливо серйозні злочини, воєнні злочини, злочини проти людяності або загрозу для суспільства чи національної безпеки.
Так само тимчасовий захист не повинен перетворюватися на гарантію того, що людина може систематично порушувати закони приймаючої держави й незалежно від обставин залишатися там.
Але є принципова межа.
Втрата статусу захисту і дозвіл фізично повернути людину — знову ж таки не повністю тотожні речі.
Навіть особа, яку виключили з міжнародного захисту через серйозний злочин, може мати окремий аргумент проти фактичного видворення, якщо існує реальний ризик поводження, забороненого фундаментальними правами.
У такій ситуації держава може не дозволяти їй користуватися нормальним статусом біженця чи іншими перевагами, але водночас бути юридично обмеженою в можливості відправити її до конкретної країни.
Такі справи вже потребують індивідуальної юридичної оцінки, а не загальних відповідей із соціальних мереж.
Чи можна масово депортувати українських чоловіків призовного віку?
Саме це питання зараз особливо важливе через політичні дискусії в Польщі та інших країнах.
Сам факт того, що громадянин України є чоловіком призовного віку, не створює в праві ЄС окремої автоматичної підстави для депортації.
Так само не існує правила, за яким усіх таких чоловіків можна одночасно позбавити права перебування лише тому, що Україна потребує військових.
Хартія ЄС окремо забороняє колективні вислання.
Це не означає, що держава ніколи не може застосувати однакову міграційну норму до великої кількості людей. Але рішення про видворення не повинно перетворюватися на механічне «усі громадяни певної групи їдуть додому» без реального розгляду їхньої правової ситуації.
Поки чоловік має чинний тимчасовий захист і не виникла законна підстава для його припинення або виключення, сам мобілізаційний вік такого права перебування не скасовує.
Окремо ЄС у 2026 році почав обговорювати нові умови надання тимчасового захисту людям, які лише тепер виїжджають з України і мають військові обов’язки.
Але нові критерії для отримання статусу і примусове повернення людини, яка вже законно живе в ЄС, — це дві різні юридичні ситуації.
Не варто змішувати їх в одне правило «Європа почала депортувати чоловіків».
Що це означає для українця на практиці?
Найточніша відповідь складається з трьох рівнів.
Якщо людина має чинний тимчасовий захист, карту побиту, статус біженця або іншу законну підставу перебування, спочатку потрібно встановити, чи взагалі існує право держави цю підставу припинити.
Якщо таке право припинено і видане рішення про повернення, це ще не звільняє орган від перевірки того, чи можна реально виконати видворення саме до України.
А якщо людина доводить реальний ризик для життя, ризик катувань, нелюдського поводження або достатньо серйозну загрозу через збройний конфлікт, принцип non-refoulement може стати перешкодою для фактичного повернення.
Тому немає універсального правила ні в один бік.
Неправильно говорити: «Україна воює, тому нікого не можуть депортувати».
Так само неправильно говорити: «Раз Польща вже передає людей Україні, значить війна взагалі не має юридичного значення».
Має. І дуже велике.
Просто значення війни проявляється не як автоматична заборона на будь-яке повернення, а через оцінку статусу конкретної людини, місця повернення та ризиків, які чекатимуть її після перетину кордону.
Коротка юридична формула виглядає так: країна ЄС може прийняти рішення про повернення українця і в окремих випадках реально виконати його під час війни. Але вона не може законно відправити людину туди, де повернення порушить принцип non-refoulement або інші абсолютні гарантії прав людини.
Саме тому два громадяни України з однаковими паспортами можуть отримати абсолютно різні результати.
Одного держава може законно передати на українському кордоні. Щодо другого аналогічне повернення може бути забороненим через його особисті обставини та реальний рівень небезпеки.
І саме ця індивідуальна оцінка, а не одна фраза «в країні йде війна», є центральною частиною європейського права у справах про примусове повернення.