Пам’ять про вбитих не може бути предметом політичного торгу. Польські жертви Волинської трагедії мають право на встановлення імен, пошук поховань, ексгумацію та гідне вшанування. Але сьогодні дедалі частіше виникає інше запитання: де закінчується пам’ять і починається боротьба за рейтинги?
Волинь залишається однією з найболючіших тем у польсько-українських відносинах.
Для польських родин це не абстрактна історична суперечка. Це пам’ять про вбитих родичів, невідомі місця поховань, знищені села та десятиліття без можливості гідно поховати загиблих.
Українці не мають права знецінювати цей біль, уникати складних запитань або вимагати, щоб Польща забула минуле лише через сучасну війну.
Проте існує велика різниця між вимогою історичної правди та використанням трагедії як універсальної зброї проти сучасної України й українців.
Пам’ять вимагає встановити імена жертв і місця поховань. Політична маніпуляція вимагає знайти сучасних винних, навіть якщо вони народилися через багато десятиліть після трагедії.
Волинь — це реальна рана, а не вигадана політична тема
Найгіршою відповіддю на радикальну польську риторику було б заперечувати саму трагедію або пояснювати кожну вимогу Польщі виключно антиукраїнськими настроями.
На Волині та в інших регіонах відбулися масові вбивства польського цивільного населення. Польські сім’ї мають право знати, де поховані їхні родичі, і вимагати від України доступу до місць можливих поховань.
Українська держава також повинна чесно говорити про складні сторінки діяльності ОУН та УПА, не приховуючи злочини проти цивільних за загальними формулюваннями про визвольну боротьбу.
Для нормального діалогу потрібні:
- пошук невідомих поховань;
- ексгумація та ідентифікація жертв;
- гідні поховання;
- доступ істориків до архівів;
- чесна розмова про відповідальність конкретних організацій та осіб;
- відмова від заперечення або применшення злочинів;
- вшанування також українських цивільних, які стали жертвами насильства.
Це не поступка польським політикам.
Це обов’язок перед загиблими.
Коли пам’ять перетворюється на політичний інструмент?
Політичне використання історії починається не тоді, коли хтось згадує Волинь.
Воно починається тоді, коли трагедію використовують для досягнення цілей, які безпосередньо не стосуються встановлення історичної правди чи поховання жертв.
Коли провину переносять на сучасних українців
Більшість українців, які сьогодні живуть у Польщі, не мають жодного стосунку до подій 1940-х років.
Серед них є діти, люди з різних регіонів України, нащадки жертв радянських репресій, військовослужбовців Червоної армії, польських родин або українців, які рятували своїх польських сусідів.
Проте в політичній риториці відповідальність конкретних історичних організацій іноді непомітно перетворюється на провину всього українського народу.
Українцеві, який народився наприкінці XX або на початку XXI століття, пропонують відповідати за злочини, вчинені задовго до його народження.
Коли Волинню пояснюють будь-який сучасний конфлікт
Суперечка щодо зерна, транспортних перевезень, соціальних виплат або вступу України до Європейського Союзу може починатися як окрема економічна чи політична дискусія.
Але згодом у неї додають Волинь.
У результаті сучасне питання вже не обговорюється за власними критеріями. Воно стає черговою частиною великого звинувачення: Польща нібито постійно допомагає, а Україна постійно залишається невдячною.
Коли історію використовують для покарання живих
Вимога провести ексгумацію безпосередньо пов’язана з пам’яттю про жертв.
Вимога забрати соціальні права в українських дітей, припинити військову допомогу або закрити кордон уже не повертає імен загиблим і не допомагає знайти поховання.
У такій ситуації Волинська трагедія стає моральним виправданням для рішень проти сучасної України.
Якщо запропоноване покарання не допомагає знайти, ідентифікувати або гідно поховати жодну жертву, варто запитати, чи справді йдеться про пам’ять.
Чому Волинь така вигідна перед виборами?
Історична тема має те, чого часто не вистачає звичайній політичній програмі: сильну емоцію.
Розмова про податки, медицину або житлову політику потребує цифр, розрахунків і конкретних рішень.
Волинь одразу викликає:
- біль;
- гнів;
- відчуття несправедливості;
- потребу захищати національну гідність;
- підозру щодо намірів України;
- бажання покарати винних.
Політику залишається спрямувати ці емоції на сучасну мету.
Можна стверджувати, що лише його партія по-справжньому захищає пам’ять польських жертв.
Конкурентів при цьому легко назвати слабкими, залежними від Києва або готовими пожертвувати історичною правдою заради добрих відносин з Україною.
Так політична дискусія переходить від запитання «що потрібно зробити для жертв?» до запитання «хто з нас жорсткіше покарає Україну?»
Державний день пам’яті показав ширший польський консенсус
Важливо розуміти, що пам’ять про Волинь не належить одній партії чи лише правому політичному флангу.
У 2025 році польський парламент майже одностайно підтримав надання 11 липня статусу державного Дня пам’яті про польських жертв злочинів ОУН та УПА.
Це означає, що необхідність вшанування жертв визнається далеко за межами PiS, Konfederacja або інших правих середовищ.
Проблема полягає не в самому дні пам’яті.
Проблема виникає тоді, коли окремі політичні сили намагаються привласнити пам’ять і переконати суспільство, що лише вони мають право говорити від імені загиблих.
Людину, яка підтримує Україну у війні проти Росії, можуть представляти як байдужу до польських жертв.
Політика, який визнає Волинську трагедію, але не погоджується припиняти допомогу Україні, можуть звинувачувати у слабкості або зраді польських інтересів.
Так пам’ять перетворюється на тест політичної лояльності.
Як конкуренція правих сил підвищує ставки?
PiS, Konfederacja та ще радикальніші середовища змагаються за частину одного консервативного й національно орієнтованого електорату.
Кожна сила прагне довести, що саме вона найрішучіше захищає польські інтереси.
Волинь дає для цього надзвичайно зручний інструмент.
Одна партія вимагає від України чіткішого визнання історичної відповідальності.
Інша заявляє, що самого визнання недостатньо і потрібно блокувати вступ України до Європейського Союзу.
Ще радикальніші політики поєднують історичну суперечку з вимогами припинити військову допомогу, закрити логістичні маршрути або забрати права в українців, які проживають у Польщі.
Кожна наступна вимога має показати, що попередній політик був недостатньо жорстким.
Коли пам’ять стає частиною політичного аукціону, найгучніше звучить не той, хто зробив найбільше для пошуку жертв, а той, хто запропонував найсуворіше покарання для сучасної України.
Чому реальний прогрес може бути невигідним радикалам?
У 2025 та 2026 роках у питанні пошуків і поховань відбулися конкретні зрушення.
Українська сторона надала дозволи на проведення нових робіт. Польські та українські спеціалісти розпочали пошуки й ексгумації в кількох місцях. Були знайдені поховання та останки загиблих.
Цей процес ще далекий від завершення.
Залишаються невідомі могили, складні юридичні процедури, суперечки щодо термінів, формулювань і відповідальності.
Але твердження, що Україна взагалі нічого не дозволяє і повністю відмовляється від співпраці, вже не описує всю картину.
Для відповідальної політики прогрес є доброю новиною.
Для політики, яка живиться конфліктом, прогрес створює проблему.
Якщо починаються ексгумації, з’являється спільна робота й конкретні результати, стає складніше переконувати виборця, що єдиною можливою відповіддю залишається покарання України.
Тому позитивні зміни можуть:
- замовчуватися;
- подаватися як недостатні;
- називатися запізнілими;
- пояснюватися виключно польським тиском;
- не впливати на загальну риторику про нібито повну відсутність співпраці.
Це не означає, що Польща повинна задовольнитися першими результатами.
Але оцінка процесу має спиратися на факти, а не на політичну потребу постійно підтримувати відчуття безвихідного конфлікту.
Чому Волинь дедалі частіше пов’язують зі вступом України до ЄС?
Прихильники такого підходу пояснюють його просто: держава, яка прагне вступити до європейської спільноти, повинна чесно ставитися до власної історії та поважати пам’ять сусідів.
У цьому аргументі є логіка.
Європейська інтеграція передбачає добросусідські відносини, повагу до прав людини та готовність вирішувати історичні конфлікти.
Проте виникає питання про пропорційність.
Чи оцінюватиметься Україна за конкретним прогресом у пошуках, ексгумаціях і доступі до архівів?
Чи історична тема перетвориться на умову, яку неможливо виконати остаточно, тому що після кожного кроку з’являтиметься нова вимога?
Якщо критерії чіткі, їх можна виконувати й перевіряти.
Якщо формула звучить як «Україна недостатньо покаялася», вона може залишатися політичним аргументом необмежено довго.
Чи може Україна просто вимагати від Польщі забути минуле?
Ні.
Повномасштабна російська агресія не скасовує історичної відповідальності та не позбавляє польські родини права на правду.
Позиція «зараз не час говорити про історію» може здаватися логічною з погляду української безпеки, але для Польщі вона звучить як чергова спроба відкласти питання без конкретного строку.
Україні важливо:
- забезпечувати зрозумілу процедуру дозволів на пошукові роботи;
- не створювати штучних адміністративних перешкод;
- публічно пояснювати перебіг робіт;
- використовувати точну мову щодо злочинів проти цивільного населення;
- відокремлювати боротьбу за незалежність від виправдання масових убивств;
- не сприймати кожне польське запитання як прояв ворожості;
- показувати власну зацікавленість у встановленні правди.
Чесна позиція України послаблює тих польських політиків, які будують кар’єру на твердженні, що з Києвом неможливо домовитися.
Чого не повинна робити Польща?
Право на історичну пам’ять не дає права переносити провину на сучасних людей лише через їхню національність.
Польська політика не повинна:
- ототожнювати всіх українців з ОУН та УПА;
- використовувати Волинь для виправдання побутової дискримінації;
- карати українських дітей за історичні злочини;
- подавати кожного прихильника допомоги Україні як противника польської пам’яті;
- замовчувати реальні кроки у сфері пошуків та ексгумацій;
- перетворювати трагедію на аргумент у кожній економічній суперечці;
- ігнорувати українські цивільні жертви польсько-українського конфлікту.
Пам’ять про польських жертв не стає меншою від визнання того, що внаслідок взаємного насильства гинули також українські цивільні.
Водночас згадка про українські жертви не повинна використовуватися для розмивання відповідальності за організовані напади на польське населення.
Зріла історична політика здатна одночасно визнавати різні факти, не перетворюючи їх на змагання за право називатися більшою жертвою.
Як відрізнити пам’ять від боротьби за рейтинги?
Пам’ять зосереджується на жертвах
Вона шукає імена, могили, документи, свідчення та способи гідного поховання.
Політична маніпуляція зосереджується на ворогах
Вона шукає, кого можна звинуватити сьогодні та яке покарання принесе найбільше оплесків.
Пам’ять визнає реальний прогрес
Вона може вважати його недостатнім, але не заперечує факти, коли починаються пошуки та ексгумації.
Політична маніпуляція потребує постійного конфлікту
Навіть після виконання однієї вимоги вона негайно створює нову, щоб тема не втратила передвиборчої цінності.
Пам’ять розділяє історичну відповідальність і сучасних людей
Вона називає організації, командирів, виконавців і конкретні злочини.
Політична маніпуляція створює колективну провину
Вона говорить про українців як про єдину незмінну групу, яка нібито повинна відповідати за всі події минулого.
Найпростіший тест звучить так: після гучної заяви стало більше шансів знайти та гідно поховати жертв — чи лише більше ненависті до сучасних українців?
Чому конфлікт навколо пам’яті вигідний Росії?
Росія не створила польсько-українську історичну суперечку. Вона існує незалежно від російської пропаганди й має реальні причини.
Але Москва зацікавлена в тому, щоб ця суперечка ніколи не наблизилася до вирішення.
Для Росії вигідно, коли:
- поляки сприймають сучасну Україну передусім як історичного ворога;
- українці бачать у кожній польській вимозі прояв ворожості;
- ексгумації зупиняються через взаємні образи;
- підтримка України подається як зрада польських жертв;
- сучасні українці в Польщі стають об’єктом колективної помсти;
- дві сусідні держави витрачають сили на конфлікт між собою.
Посилання на російське втручання не повинно ставати способом уникнути чесної історичної розмови.
Але так само не можна ігнорувати, що кожне радикальне польське або українське узагальнення працює на користь держави, яка зацікавлена в довгостроковій ворожості між двома народами.
Якою могла б бути відповідальна політика пам’яті?
- Безумовне право на пошук і поховання.
Доступ до місць можливих поховань не повинен залежати від поточної політичної кон’юнктури.
- Спільна робота спеціалістів.
Процес повинні вести історики, археологи, судові медики та представники родин жертв.
- Регулярна публічна звітність.
Польське й українське суспільства повинні знати, які заявки подані, які дозволи видані та які роботи проведені.
- Відмова від колективної провини.
Відповідальність має стосуватися конкретних організацій, командирів і виконавців, а не сучасних громадян за паспортом.
- Окреме обговорення сучасних питань.
Зерно, транспорт, соціальні виплати та вступ до ЄС потрібно оцінювати за власними економічними й правовими критеріями.
- Захист історії від передвиборчого аукціону.
Гідність жертв не повинна залежати від того, яка партія запропонує найбільш радикальне покарання для України.
Коротко про головне
Поширені запитання
Чи є кожна згадка про Волинь антиукраїнською маніпуляцією?
Ні. Польські жертви мають право на пам’ять, пошук, ексгумацію та гідне поховання. Маніпуляція починається тоді, коли трагедію використовують для колективного звинувачення сучасних українців або для політичних вимог, не пов’язаних із вшануванням загиблих.
Чи дозволяє Україна проводити ексгумації польських жертв?
У 2025 та 2026 роках українська сторона надала дозволи на низку пошукових та ексгумаційних робіт. Процес не завершений, але твердження про повну відсутність співпраці вже не відображає всієї ситуації.
Чи може питання Волині впливати на вступ України до ЄС?
Польща може порушувати питання історичної пам’яті та добросусідських відносин у процесі європейської інтеграції України. Водночас важливо, щоб вимоги були конкретними, зрозумілими та пов’язаними з реальними діями, а не використовувалися як нескінченний політичний бар’єр.
Хто відповідає за злочини проти польського населення?
Відповідальність повинна встановлюватися щодо конкретних організацій, командирів, виконавців та осіб, які брали участь у злочинах. Вона не може автоматично переноситися на всіх сучасних громадян України через їхнє походження.
Висновок
Польща має право пам’ятати Волинь.
Має право називати злочини відповідно до власної правової та історичної оцінки, вимагати ексгумацій і домагатися гідного поховання загиблих.
Україна не повинна тікати від цієї розмови, відповідати образою на кожну вимогу або прикривати складні факти сучасною війною.
Але пам’ять про жертв не повинна ставати дозволом на колективне звинувачення живих.
Не можна використовувати вбитих у 1943 році для виправдання дискримінації української дитини у польській школі.
Не можна перетворювати невідомі могили на аргумент для кожної суперечки про зерно, соціальну виплату або військову допомогу.
Не можна вимірювати повагу до жертв кількістю покарань, запропонованих сучасній Україні.
Справжня пам’ять повертає загиблим імена та гідність. Політичний інструмент перетворює їхню трагедію на передвиборчий плакат.
Сьогодні конкретна робота вже відбувається. Видаються дозволи, проводяться пошуки, відкриваються поховання, працюють польські й українські спеціалісти.
Це не означає, що проблему вирішено.
Але це означає, що існує шлях, відмінний від нескінченного обміну звинуваченнями.
На мою думку, головне питання полягає вже не в тому, чи повинна Польща пам’ятати Волинь. Безумовно, повинна.
Питання в іншому: чи допомагає конкретний політик відновлювати правду та ховати загиблих, чи лише використовує їхній біль, щоб отримати кілька додаткових відсотків на наступних виборах?
Саме за відповіддю на це запитання проходить межа між пам’яттю і рейтингами.